18 вересня художниці Аллі Горській виповнилося б 95 років. Вона залишила помітний слід в історії українського дисидентського руху, а її трагічна смерть породила чималий резонанс. Інформацію про загибель Горської відстежували й фіксували в КГБ, систематично інформуючи ЦК КПУ, зокрема першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста. Крім того, ця справа була на особливому контролі в прокуратурі УРСР.

Алла Горська була одним із рушіїв українського шістдесятництва, Клубу творчої молоді «Сучасник» у Києві. Уже в зрілому віці усвідомила свою національну ідентичність: вивчила українську мову, із великою віддачею занурилася в національно-культурне відродження 1960-х. Зокрема, у 1961 році в листі до батька, який тоді очолював Одеську кіностудію, Алла Горська писала: «Ти знаєш, весь час хочеться писати українською мовою. Розмовляєш по-українськи – і думати починаєш українською. Читаю Коцюбинського. Чудова мова…». Водночас вона пожалілася: «Спогади тиснуть страшним тягарем. Спогади тридцятих років. Від душевного болю жахливо калатає серце. Хочеться щось робити, кудись бігти, обурюватися, кричати».

У 1962-му Алла Горська разом із Василем Симоненком і Лесем Танюком виявили під Києвом у Биківні місця масового поховання жертв НКВС, про що написали в міськраду Києва з пропозицією відкрити меморіал. Клуб творчої молоді ініціював розслідування. Лесь Танюк, Василь Симоненко й Алла Горська стали збирати інформацію. Але вже 1963 року на них почався тиск, унаслідок побиття міліцією трагічно загинув Василь Симоненко.

«Вітражна» справа

У 1964-му значний резонанс мало знищення вітража, створеного до 150-ліття Тараса Шевченка у вестибюлі Київського університету, одним з авторів якого була Алла Горська. На ньому було зображено гнівного Кобзаря, до якого притулилася жінка — символ матері-України. Тарас Шевченко виголошував рядки: «Возвеличу малих отих рабів німих! Я на сторожі коло них поставлю слово!». Вітраж розтрощили відразу після завершення роботи над ним як «твір глибоко чужий принципам соціалістичного реалізму». Шістдесятниця Михайлина Коцюбинська згадує: «Головний погромник – ректор університету Швець. Сам власноручно, не дочекавшись висновків комісії, трощив ідеологічно шкідливий вітраж… Чому мати-Україна така сумна? Який «суд», яку «кару» й на кого накликає Тарас? І взагалі, чому це Україна за ґратами»? Згідно з рішенням Бюро Київського обласного правління Спілки художників України 13 квітня 1964 року визначено: «Вітраж дає грубо викривлений архаїзований в дусі середньовічної ікони образ Т. Г. Шевченка, який нічого спільного не має з образом великого революціонера-демократа… У такому ж іконописному дусі витриманий в ескізі образ Катерини, яка є нічим іншим, як стилізованим зображенням богоматері… Шевченкові слова написані церковнослов’янською в’яззю (кирилицею) в поєднанні з іконописно трактованими образами, звучать ідейно двозначно. В образах вітража нема ні найменшої спроби показати Шевченка радянського світосприйняття. Образи, створені художниками, спеціально заводять у далеке минуле». Авторів вітража за цю роботу було виключено зі Спілки художників УРСР. Згодом доля декого з них складеться ще трагічніше: 1965-го Україною прокотилася перша хвиля репресій у постсталінський період, і серед її жертв – співавтор вітража, близький друг Алли Горської художник Опанас Заливаха. Його обвинуватили в антирадянській агітації та пропаганді й засудили до п’яти років таборів суворого режиму.

Гвоздики в суді

Алла Горська свідчила у справах за­арештованих за знайдену заборонену в СРСР українську літературу Ярослава Геврича, Євгенії Кузнецової, Олександра Мартиненка, Івана Русина. Коли 25 березня 1966-го підсудних привезли на судове засідання до Київського обласного суду, вони були здивовані, бо їх зустріли з букетами гвоздик Ліна Костенко, Алла Горська, Надія Світлична, Іван Дзюба.

16 грудня 1965 року Горська відверто звинуватила правоохоронні органи в психологічному тиску на підсудного Ярослава Геврича під час допиту, що стало причиною його неправдивих свідчень, і на підставі чинної тоді Конституції та законів аргументовано довела, що читати книжку, навіть ідеологічно чужу офіційній доктрині, не злочин. Переконливість слів художниці­ обеззброювала та страшенно дратувала. У 1967-му з групою киян вона їздила до Львова на суд до В’ячеслава Чорновола, де підписала лист проти незаконного ведення суду. У 1968 році Алла Горська в числі 139 діячів науки, літератури й мистецтва поставила свій підпис у листі на адресу генерального секретаря ЦК КПРС Леоніда Брежнєва, голови Ради міністрів СРСР Алєксєя Косиґіна та голови президії Верховної ради СРСР Миколи Підгорного. Представники інтелігенції підкреслювали, що «ведені в останніх роках політичні процеси стають формою придушення інакомислячих, формою придушення громадянської активности й соціальної критики, необхідної для здоров’я всякого суспільства. Вони свідчать про щораз сильнішу реставрацію сталінізму. На Україні, де порушення демократії доповнюються та загострюються перекрученнями в національному питанні, симптоми сталінізму виявляються ще виразніше». Лист із підписами було передано у квітні 1968-го, а вже з кінця квітня влада взялася пресувати тих, хто його підписав. Крім того, у липні 1968 року разом із поетесою Ліною Костенко, критиком Іваном Дзюбою, публіцистом Євгеном Сверстюком та письменником Віктором Некрасовим Алла Горська написала відкрите звернення до газети «Літературна Україна» у зв’язку з наклепницькою статтею щодо «листа 139» радянського письменника, а також інформатора КГБ Олексія Полторацького. Згодом, на засіданні Спілки художників, коли висувались обвинувачення проти осіб, що підписали лист протесту, загальне гнітюче мовчання порушила Алла Горська, яка заявила, що всі ці звинувачення – брехня, і змусила зачитати текст протесту. Президія зборів була змушена виконати вимогу художниці.­І коли зачитали протест, то стало зрозуміло, що лист не містив жодного натяку на державний переворот, лише ввічливе домагання справедливості. За той виступ Аллу Горську вдруге виключили зі Спілки художників. 

Однак це не зупинило хороброї жінки. Узимку 1969-го вона відвідала у Мордовській концтабірній зоні ЖХ-385 Опанаса Заливаху. А 28 серп­ня 1970 року, коли він вийшов з ув’язнення, за її активної участі йому було організовано гучну зустріч у київському ресторані «Наталка». Того ж таки 1970-го за підтримку виступів Валентина Мороза художницю викликали на допит до Івано-Франківська, але вона відмовилася давати будь-які свідчення.

Таємниця загибелі

Алла Горська вела переписку з політичними в’язнями (систематичну з художником Опанасом Заливахою), підтримувала стосунки з їхніми родинами, надаючи їм моральну та матеріальну допомогу. Її помешкання стало місцем, де зупинялись особи, що верталися з-за колючого дроту, збиралися їхні родичі, близькі та знайомі. Довкола художниці гуртувалася творча інтелігенція, яка прислухалася до цієї мужньої жінки, вважала її своїм авторитетом. Горська була дивовижно сміливою, хоча й, можливо, усвідомлювала, наскільки серйозно ризикує. За нею стежили, їй погрожували, а в помешканні сусідів було встановлено прослуховування, спрямоване на квартиру родини художниці.

28 листопада 1970 року Алла Горська поїхала до свекра за швейною машинкою до Василькова (Київська область) й не повернулася. 2 грудня 1970-го її тіло було знайдене в льоху будинку чоловікового батька Івана Зарецького. Спочатку справу щодо цього вбивства вела прокуратура Васильківського району. Проте вже 7 грудня було ухвалено доручити розслідування заступнику начальника слідчого відділу прокуратури Київської області, радникові юстиції В. І. Вікторову, прокуророві-криміналісту Г. Е. Баум­штейну, слідчому прокуратури Києво-Святошинського району юристові першого класу Г. Є. Страшному. Згідно з висновками судмедекспертизи «смерть Горської А. О. настала від багатоосколкового перелому кісток черепа з крововиливом під оболонку головного мозку». Причиною смерті, за даними експертизи, стали «удари тупим предметом з обмеженою ударною площею» – молотком.

У день, коли було знайдене тіло, чоловіка Алли Горської Віктора Зарецького заарештували за підозрою в убивстві дружини. Під час допитів на нього чинили психологічний тиск, унаслідок якого він підтвердив офіційну версію, що в його батька Івана Зарецького були підстави вбити свою невістку. Як наслідок — у постанові «Про завершення кримінальної справи щодо звинувачення Зарецького І. А. за ст. 94 КК УРСР» «на підставі свідчень сусідки та приятельки Горських Забродіної Г. К., Горського О. ­В­. (батька А. Горської), листів до племінника Мицманенка К. І. в м. Тамбов Зарецького І. А.» стверджувалося, що свекор, «відчуваючи до Горської А. О. неприязні почуття, убив її 28.11.1970, після чого 29.11.1970 покінчив життя самогубством».

Однак до офіційної версії виникає ціла низка сумнівів, висловлених головним чином людьми, які близько знали художницю. Зокрема, вказувалося, що з такою фізично сильною жінкою, як Алла Горська, не міг упоратися старий, фізично слабкий Іван Зарецький, а «слідів волочіння, боротьби та самооборони на тілі й одязі трупа не виявлено». Друзі, рідні покійної та окремі дослідники висловлювали думку, що смерть художниці — робота «відділу політичних убивств», підпорядкованого керівництву СРСР. 

Крапку не поставлено

Резонанс, який викликала смерть Алли Горської, дуже непокоїв владу. Уже 3 грудня 1970 року за підписом голови КГБ УРСР Віталія Федорчука на адресу ЦК КПУ надіслали спеціальне повідомлення: «Оскільки Горська А. О. відома як авторитетна особистість у середовищі націоналістично налаштованих елементів, не виключено, що вони можуть використати її похорони з провокаційною метою. Проводимо оперативні заходи із запобігання можливих небажаних дій із боку цих осіб». Прикметно, що на цьому спеціальному повідомленні була резолюція рукою голови КГБ УРСР Віталія Федорчука: «Тов. Шелесту П. Ю. доповіли 4 грудня 1970 р.». Крім того, у «Секретному повідомленні» КГБ УРСР на адресу ЦК КПУ від 5 грудня 1970 року наголошувалося: «Згідно з надісланими в КГБ при РМ УРСР даними націоналістично налаштовані особи здійснюють спроби використати похорони Алли Горської з небажаною для нас метою. У зв’язку з тим, що похорони перенесено на 7 грудня, поширюються припущення та вигадки провокаційного характеру: працівник видавництва «Мистецтво» Корогодський заявив, що це навмисна затримка. КГБ не хоче, щоб похорони відбулися в День Конституції, щоб вони набули характеру політичної демонстрації. Окремі особи пропонували звернутися з протестом у прокуратуру й міськраду, вимагали видати тіло. У результаті вжитих нами заходів їхній намір не знайшов широкої підтримки». Внучка Івана Франка Зиновія домовилася про поховання Алли Горської на розташованому в центрі Києва Байковому кладовищі 4 грудня, проте похорон перенесли на 7 грудня на приміський Берковецький цвинтар. Прощання з художницею відбулося в майстерні за вулицею Філатова. Цього дня віддати поклін зібралося кілька сотень людей.

У повідомленні за підписом голови КГБ УРСР Віталія Федорчука до ЦК КП України від 11 грудня 1970-го згадувалося: «Про загадковість обставин і причин убивства говорили у своїх виступах під час похорону… У зв’язку з цим вважали б доцільним доручити прокурору, який вів цю справу, допитати Сергієнка та Геля з метою припинення поширення провокаційних чуток у зв’язку з убивством Горської». Також згадувалося, що, «оцінюючи версію причетності Зарецького І. А. до вбивства Горської, поетеса Ліна Костенко висловилася таким чином: «Вже надто це все гидко, щоби бути правдоподібним».

Уже після похорону Алли Горської, 18 грудня 1970 року за підписом голови КГБ УРСР Віталія Федорчука на адресу ЦК КПУ відправили спеціальне повідомлення: «Згідно з надісланими в Комітет державної безпеки при РМ УРСР даними жінка відомого органам КГБ своїми націоналістичними настроями Чорновола В’ячеслава Антонів Олена, жителька міста Львів, коментує смерть художниці Горської серед свого оточення, поширює провокаційні чутки, нібито органи держбезпеки хочуть нині усунути тих із числа творчої інтелігенції, кого не встигли в 60-ті. Згідно з твердженням Антонів такі дії повинні бути здійснені до початку ХХІV з’їзду КПРС. Про це в Україні, за її словами, стало відомо від москвичів, але конкретних осіб вона не назвала. Антонів і її знайомі стурбовані за свою подальшу долю. КГБ при РМ УРСР уживає заходів для вияснення джерел провокаційних чуток».

Син художниці Олексій Зарецький вважав, що метою злочину було залякування, дискредитація та деморалізація українського правозахисного руху, а також вилучалася людина, яка надавала колу своїх однодумців суттєву підтримку. Також, ймовірно, уже планувалися наступні репресії — «великий погром» 1972-го. Справу Алли Горської було закрито й, незважаючи на масу звернень до прокуратури УРСР, СРСР, незалежної України, вона досі залишається до кінця не з’ясованою...

Любов Крупник

Джерело: Дисидентський рух в Україні

Інтернет ресурси: 

 

Горська Алла. Життєпис/Tвори/ Архів

Алла Горська. Свобода, за яку варто боротись / Олена Зарецька

Алла Горська (1929-1970 рр.) Лідерка шістдесятників 

Вовк, Катерина. Алла Горська. Художниця, яка творила українське мистецтво і боролася за свободу, була вбита

Куцай Тамара. За що вбили Аллу Горську

Штогрін, Ірина. Вона була «душею шістдесятництва» і її вбили. До ювілею Алли Горської

Котубей-Геруцька,Олеся. Українка з вибору. Історія життя і трагічної загибелі художниці-шістдесятниці Алли Горської

Шевелєва, Мар'яна. Алла Горська – вбита за любов до України

53 роки тому вбили Аллу Горську: як художниця рятувала політв'язнів та стала символом спротиву тоталітаризму

Драшкаба Олеся. Алла Горська. Без гена страху

Шістдесятники. Алла Горська | Публічне інтерв'ю ОКСАНИ ЗАБУЖКО в Українському Домі

Матеріали про Аллу Горську на сайті Локальна історія 

В Маріуполі зруйновано шедеври української художниці-дисидента Алли Горської