Прилбичі, Львів, Краків, Вроцлав, Рим, Мюнхен, Відень, Київ, Москва — це географія духовних пошуків митрополита у зовсім молодому віці. Згодом вона лише розширюватиметься. Митрополит Андрей як тепер модно говорити — мислив глобально, а діяв локально.«Австрійський аристократ, якому довіряла влада Габсбурґів, польський граф, якого перед Першою світовою війною звинувачували в антиукраїнстві, український національний герой, якого підозрювали поляки і прославляли українці, екуменіст, якого знали і поважали західні релігійні кола та з пересторогою ставився Ватикан, гуманіст, що говорив про варварства нацистів і рятував євреїв, зрадник в очах радянської влади, бо співпрацював з нацистами, святий для українських католиків», — так про Шептицького написав Роберт Маґочі у передмові до книжки «Morality and Reality: The Life and Times of Andrei Sheptyts’kyi».

Він сам про себе говорив: «Я, як святий Павло, який для юдеїв був юдеєм, для греків — греком».

Народився Роман Марія Александр Шептицький 29 липня 1865 року в селі Прилбичі на Яворівщині. Походив зі стародавнього українського роду (у 18 сторіччі три львівських митрополити були саме з нього, зокрема будівничі собору Св. Юра та митрополичих палат). Проте в 19 столітті рід полонізувався і перейшов на латинський обряд.

Подорожі і пошуки між Сходом і Заходом

Молодий Шептицький натхненно шукав себе. Після навчання у гімназіях Львова та Кракова вирішив рік віддати службі в армії, проте захворів на скарлатину і служби не закінчив. Вивчав право в Кракові, Вроцлаві, Мюнхені та філософію — у Відні. Батько майбутнього митрополита не хотів, щоби він став монахом східного обряду і вимагав, щоби спершу закінчив університет.

У 1886 році (21-річним) поїхав до Москви, де познайомився з відомим російським філософом Владіміром Соловйовим, який був прихильником об’єднання Східних Церков із Римом і згодом прийняв католицьке віросповідання.

Через рік їде вивчати Київ, де оглянув Києво-Печерську Лавру, інші монастирі, познайомився з Володимиром Антоновичем, професором російської історії університету Святого Володимира.

У 1888-му він побував у Римі, де мав аудієнцію у Папи Лева XIII. Його перехід на східну традицію — це, свого роду, міжнародна афера. Поляки говорили батькам: як це ви пускаєте його до тих плебеїв, русинів? Але Лев XIII особисто благословив цей перехід.

Стрімка монаша і церковна кар’єра

Цього ж року 29 червня вступив до монастиря Василіянського чину в Добромилі. Продовжував навчатися в Кракові і Відні отримав наукові ступені доктора теології та доктора філософії. 1895 року о. Андрея призначили заступником настоятеля та бібліотекарем, обрали магістром послушників. Крім того, в монастирі він проводив лекції з класичних мов для монахів, займався місіонерською працею. 1896-го став ігуменом монастиря св. Онуфрія у Львові. Він добре розумів важливість комунікацій зі світом — 1897 року завдяки Шептицькому вийшов у світ перший номер релігійного часопису «Місіонар» накладом 10 тис. примірників (такий наклад є мрією для сучасних релігійних видань).

17 вересня 1899 року став єпископом Станіславівським.

17 січня 1901 року — митрополитом Львівським.

Праведник свого часу

На його митрополичу каденцію випали найбільші випробування. Дві світові війни, польсько-українське протистояння, міжвоєнний неспокій. Митрополит намагався знайти відповідь на ці соціальні та політичні виклики. Впродовж його діяльності у Львові між 1901 і 1944 роками в Галичині 7 разів мінялися господарі: австрійці, росіяни, українці, поляки, совіти, німці і знову совіти. Його «світла второпність» (Гринчишин) допомогла йому зробити неможливе — не просто зберегти Церкву та народ, а розвинути її й закласти потенціал, що допоміг пережити підпілля.

Церква

Піднімає Греко-Католицьку Церкву на вищий рівень, що відповідає виклику ХХ сторіччя. Він не соромиться її східного минулого, бере найкраще з Заходу.

Був засновником чинів і згромаджень. 1904 року заснував Чин св. Теодора Студита в Скнилові під Львовом. Уклав монаші правила «Типікон». 1913 року запросив у Галичину Чин Редемптористів, що прийняли східний обряд, серед яких були голландці та бельгійці. Вони вивчили українську мову й працювали для нашої Церкви, виховавши гідних монахів-українців, серед яких варто згадати Миколая Чарнецького. Заснував також жіночі монаші Згромадження сестер Студиток, Милосердя, Пресвятої Родини, св. Йосифа, священомученика Йосафата.

Давати життя не тільки традиційним структурам, але й запозичувати нові моделі, нові стимули в церкві.

23 лютого 1929 року Митрополит Андрій проголосив Фундаційну Грамоту Греко-Католицької Богословської Академії у Львові, а 6 жовтня того року розпочалися в ній заняття. Хочу наголосити, що Шептицький цілеспрямовано виховував Сліпого на ректора і таки йому вдалося цього досягнути — спершу в Римі, а в 2002 році — вже і в Україні. Митрополит Андрій мав план перетворити Богословську Академію в Український Католицький Університет, на якому були би ще факультети права та медицини (останній мав бути створений на базі Народної Лічниці при вул. Скарги, тепер Озаркевича). Для матеріального забезпечення академії митрополит Андрій передав їй маєток у Яхторові. Для оздоровлення та відпочинку академіків і семінаристів створено відпочинкову оселю на Майорівці під Львовом.

Його вчинки, які розбудовували УГКЦ, часом були дуже сміливими й ризикованими. Перед самим засланням до Росії в готелі в Києві висвячує єпископом Йосифа Боцяна для Луцька — для Російської імперії (майже так само через 50 років Сліпий висвячуватиме Величковського). УГКЦ вижила і зростала саме через такі сміливі, часом відчайдушні кроки.

Він заклав підвалини для того, щоб УГКЦ стала справді ґлобальною Церквою — а не просто великою релігійною групою в Галичині. Семінаристів відправляв на навчання до Риму, Відня, Інсбруку чи Фрібурґу. Намагався заснувати студитський монастир в Палестині.

1910 — подорож до Північної Америки, а потім у 1920–1923 рр. (через те, що польська влада, яка виграла війну за Галичину, не давала йому повернутися) — велика північноамериканська й європейська подорож. Здійснив візитацію вірних у Бразилії і Аргентині. У цих країнах він проповідував, відвідував політиків і збирав кошти, щоби допомогти мешканцям Галичини.

Повернувшись 1924-го, відразу ж починає видавати журнал «Богословіє». Шептицький продовжував будувати навіть у безнадійних умовах. Коли Західну Україну приєднали до УРСР, він побачив в цьому можливість діяльності на території всього Союзу, призначивши відповідальних: Миколая Чарнецького — на Волинь, Климентія Шептицького — на Велику Росію та Сибір, а Йосифа Сліпого — на Велику Україну. «Великого бажайте!» — навіть у дуже скрутних обставинах.

Народ

1906 року Митрополит Андрей очолює делегацію до цісаря Франца Йосифа, вимагаючи, щоб українців у Галичині трактували однаково з іншими народами монархії, не принижуючи їхньої національної та людської гідності. Тоді в сеймі приймали виборчу реформу, і Митрополит виборював українське право виборів, щоб українці дістали таке число виборчих мандатів, яке би відповідало числу населення. Вирішальним став його виступ у віденському сеймі, у Палаті панів, щодо створення українського університету у Львові. 1913 року цісар видав декрет, згідно з яким український університет у Львові мав відкритися 1 вересня 1916 року. У 1903 році фінансує створення Народної Лічниці у Львові. Пізніше — сиротинець. Для утримання сиротинця віддасть гроші, що отримав як пожертву від Папи Бенедикта XV. Під час українсько-польської війни був під домашнім арештом. Є ініціатором і засновником Земельного банку у Львові, підтримує діяльність українських культурно-просвітницьких товариств «Просвіта», «Рідна школа», «Сільський господар».Підтримував дитячу патріотичну організацію «Пласт», подарувавши їй для літніх таборів свій маєток у Підлютому.

Завдяки старанням митрополита Ватикан визнав УНР 1919 року.

Контакти з православними

У 1907 році під прибраним прізвищем (вдає зі себе митрополичого агронома) Андрей Шептицький виїжджає таємно в Росію, де налагоджує особисті контакти з російськими та білоруськими греко-католиками і започатковує створення Російської Католицької Церкви. Є ніби відомості про ще дві таємні подорожі Митрополита Андрея до Російської імперії.

Після окупації Львова російськими військами митрополит Андрей уже 18 вересня 1914 року був заарештований і вивезений спочатку до Києва, а згодом до Росії, де його утримували в Нижньому Новгороді, Курську та Суздалі.

Після звільнення у 1917 році Митрополит Андрей Шептицький в травні провів у Петербурзі Собор російських греко-католиків і призначив отця Леоніда Федорова екзархом для католиків візантійського обряду в Росії. 1921 року Папа затвердив встановлення Російського екзархату. Федоров, брат Климентій, Кирило Королевський, голландські редемтористи, які перейшли на східний обряд, — це все приклади того, що митрополит вмів говорити й заохочувати до роботи. Кирило Королевський, знавець арабської мови, автор багатотомної історії Мелхіотської церкви, вже після смерті Шептицького став співпрацював з кардиналом Тіссераном. Ці люди були талановитими, але складними, і він не боявся з ними говорити.

Меценат

Не уникав та не боявся діалогу з сучасною йому культурою. Навпаки завдяки його меценатству деякі напрямки в малярстві стали в майбутньому особливістю львівської школи — наприклад, неовізантійський стиль Михайла Бойчука (бойчукізм).

Олекса Новаківський, Модест Сосенко, Осип Курилас, Михайло Паращук, Михайло Бойчук — їх твори він купував, допомагав їм з житлом, відправляв на навчання за кордон.

1905 року віддав свою приватну колекцію на заснування Українського національного музею — 5 кімнат у митрополичих палатах, в 1911 році придбав будинок на сучасній вулиці Драгоманова. Його принцип заснування музею: «Ми не хочемо бути охоронцями могил, а свідками нового народження». Тому музей був центром і тогочасного мистецтва. Митрополит також збирав і рятував (від пожеж пацифікації та незнання селян) старовинні ікони.

Геніальний комунікатор

Тисячі листів і послань. Шептицький не просто розумів важливість слова, але й шукав усіх способів, щоби його слово доходило до адресата. Використовував для цього навіть діалекти. Таку інкультурацію в Католицькій Церкві запровадили тільки після Другого Ватиканського Собору. Цікаво, що він по-різному підходив до різних аудиторій — пастирський лист «Про віру» мав 3 версії для трьох аудиторій — духовенства, інтелігенції, простого народу. А коли під час більшовицької окупації не було можливості друкувати великих накладів, він раз на тиждень скликав священиків і диктував їм короткі листи, що їх вони мали поширювати.

Праведник

Про це менше говорять, але митрополит Андрей мав дуже великий містичний досвід, був чоловіком молитви та посту, які давали йому силу для звершень.

Під час німецької окупації Митрополит звернувся з протестом проти винищення єврейського населення до райхсканцлера Гіммлера. 1942 року видає нові пастирські послання «Про милосердя» та «Не убий», в яких ідеться про цінність людського життя і засуджуються всі форми вбивства як найважчий гріх. Знову ж, зараз ми якось все згладжуємо, але в ОУН було однозначне ставлення до Шептицького — він їх не підтримував, засуджував їхні теракти. А вони, у свою чергу, бойкотували з’їзд руху «Українська молодь Христові» в 1933 році. Скажу так: якщо йти за Шептицьим, то точно не помилишся. Багато наших національних героїв є антигероями для інших народів, але це не про Шептицького.

Наприкінці літа 1942 року Шептицький організовує кампанію порятунку євреїв. Це здебільшого були люди, які врятувалися втечею з ґетто або з Янівського табору. 14 серпня 1944 року 2000 дітей було таємно вивезено до різних монастирів. Їх переховували у криптах, у монастирських школах, сиротинцях Львова й околиць, їм було видано фальшиві посвідчення про охрещення. Цікаво, що захищав він не лише євреїв, але й радянських полонених — писав листа Гітлеру про надуживання Ґестапо й жорстокість до військовополонених.

Про велич і нестандартність Шептицького найкраще говорять не загальні віхи біографії, а дуже конкретні вчинки.

Наприклад, місія православних єпископів Євлогія Георгієвського й Антонія Храповицького на Галичині спричинила арешт і заслання Шептицького 1914–1917 років. Коли ж заарештовані Петлюрою ці єпископи виявилися в засланні на Галичині, митрополит Андрей поставився до них дуже великодушно. Ось, що пише у своїх спогадах архиєпископ Євлогій: «… не встигли про нас доповісти, він сам вийшов на сходи і гостинно: „Ласкаво прошу. У мене є вільні кімнати, будьте моїми гостями“». Митрополит і справді трактував їх як гостей, саме він радив добиватися звільнення і навіть відредагував прохання до французького воєнного аґента у Львові. Євлогій, до речі, також цікаво написав про арешт самого Шептицького: російська армія пообіцяла митрополиту „імунітет“, якщо він нічого не говоритиме проти російської влади. „У першу ж неділю Шептицький сказав в соборі „зажигательную“ проповідь“.

† Борис Ґудзяк, архиєпископ і митрополит Філадельфійський 

Інавгураційна промова на відкритті Літньої школи «Соціальна думка митрополита Андрея Шептицького» УКУ

 

Праці Митрополита Андрея Шептицького