Іван Коршинський — незаперечний моральний авторитет. Відомий лікар-хірург, знаний науковець-медик, доцент Ужгородського національного університету, заслужений лікар України, а ще він — відомий громадський діяч, депутат Верховної Ради України  другого скликання й воднораз багаторічний в’язень сталінсько-беріївських концтаборів, а нині — керівник Закарпатської крайової організації політв’язнів і репресованих. Зробленого ним у житті вистачило б на кількох успішних людей. Уже в десятирічному віці в школі рідного села очолював «вовченят» — майбутніх пластунів. Вважав себе переконаним українцем ще з 30-х років минулого століття — величних і трагічних часів Карпатської України, коли наш край після демократичної Чехословаччини був окупований угорсько-фашистським режимом Міклоша Горті. У другій половині 40-х — першій половині 50-х років зазнав нелюдських знущань та поневірянь по сталінсько-беріївських таборах за свої політичні погляди. Однак попри все вистояв. Людина з когорти мужніх, цілеспрямованих патріотів, він ніколи нічого не чинив усупереч власному сумлінню. Про нього написано багато. Він і сам написав чимало: і про своїх побратимів, і про пережите, і про день нинішній нашої держави, і про своє бачення майбутнього України, бо за її волю поклав на вівтар, кажучи образно, свою долю.

Народився Іван Коршинський 5 червня 1928 року в селі Буштино Тячівського району в працьовитій родині. Сумлінно навчався в народній школі, де в місцевому осередку молодіжної організації «Пласт» зародилася у нього нев’януча любов до рідного краю, до України. Підлітком вступив до Хустської гімназії, де з 1940 року розгорнула підпільну діяльність молодіжна організація «Юнацтво ОУН».За неповні три роки радянської влади на Закарпатті Івана Коршинського двічі заарештовували органи НКВС та МДБ за участь у національно-визвольному русі та за «український буржуазний націоналізм». Уперше — в липні 1945 року в селі Буштино з відправкою до Хуста й Ужгорода. Але слідство не могло довести його вини, незважаючи на жахливі знущання, і через дев’ять тижнів змушене було звільнити. Під час слідства від нього вимагали визнати, що він є націоналістом, учасником національно-визвольної боротьби за незалежну Україну, яка тоді мала місце в його рідному Тячівському районі. Удруге Іван Коршинський був заарештований уже просто в аудиторії 14 жовтня 1948 року, будучи студентом другого курсу медичного факультету Ужгородського державного університету. Із Львівського пересильного пункту Іван Коршинський потрапив у табір особливого режиму «Спаськ» Карагандинської області Казахстану, названий в’язнями «Долиною смерті». Тут провів понад шість років, про що правдиво розповів у спогадах «Мої табірні університети». У 1955 році Іван Коршинський був звільнений з табору (умовно-достроково). Після третього курсу Вітебського медичного інституту з Івана Коршинського було знято судимість, і йому, нарешті, вдалося перевестися до Ужгородського університету, який закінчив 1961 року. За рекомендацією знаменитого хірурга, професора Олександра Фединця, вступив до аспірантури. У 1967 році захистив дисертацію, а через два роки — доцент кафедри. Працює старшим науковим співробітником. За час роботи в університеті на його рахунку — тисячі хірургічних операцій, понад 100 наукових праць, більш як 20 років відповідав за хірургічну службу найбільшого в Україні сільського Тячівського району, консультував санітарно-авіаційну службу області, удостоєний звання «Заслужений лікар  України». У 1994 році Івана  Коршинського обрано  депутатом Верховної Ради. Спочатку працював заступником голови Комітету з питань охорони здоров’я, материнства і дитинства, а потім і очолив його. Реабілітовано Івана   Коршинського у 1991 році. З початку заснування Закарпатської крайової організації Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих у 1992 році він — заступник голови, а у 2004-му очолив її.

Іван Юрійович — прекрасний сім’янин. Разом з дружиною Марією Іванівною виховали трьох доньок, з яких Маріанна — лікар, доктор медичних наук, професор, Анжеліка — композитор і співачка, Наталка — хімік. Разом зі своїми чоловіками вони подарували батькам вісьмох онуків та онучок.